Синдром зародка читать онлайн

О книге

Жанры:

Год издания неизвестен.

У нас нет данных о номере издания.

Аннотация

Навіщо на планеті з'являються діти із зайвою хромосомою? Відповідь проста: це синдром зародка. Хвороба любові. Вірус, який знаходиться всередині кожного з нас. Маленький людський зародок, що зачепився одного разу за стінки матки, наполегливо і безкорисливо відкриває цю таємницю не тільки своєї матері, але кожній людині і навіть цілому народові. Ліза – наша сучасниця, найзвичайнісінька жінка, киянка з двома дітьми. Вона живе на Позняках, розлучена і мріє знайти чоловіка, який зробив би її щасливою. Нічого особливого, як у всіх. Робота не за фахом, необхідність виживати, бажання подолати самотність і сімейну карму незаконних народжень і невезіння. Ставши свідком самогубства незнайомої жінки, Ліза несподівано розуміє, що живе якось не так і що пов'язана з цією подією міцними нитками пам'яті і власної долі. Щоденник самогубці приводить Лізу у дитячий будинок. Поступово вона позбавляється від егоїзму і легковажності і замість пошуків обранця, який міг би дати їй щастя, пробує сама бути комусь корисною. Вона не просто заражається синдромом зародка, але відкриває для себе чудовий і рятівний сенс цього загальнолюдського захворювання, здатного зробити наше життя щасливим.

Ані Лібро - Синдром зародка

Дивний стан природи – кінець літа. Вітер вже прохолодний, і темні притихлі дерева почали жовтіти, але сонце марнотратно сипле на землю своє сліпуче проміння. Ніби опирається півтонам, тій невизначеності міжсезоння, за якою приходить пора холодів.

Вчора, коли Ліза брала квитки на московський поїзд, в Києві ще сяяло літо, і в світлі серпневого сонця не відчувалося ані частки прощання.

Але сьогодні у Москві над пероном висить мерзенна осіння мряка. Повітря густе, липке, нав'язливе: чіпляється за одяг, плутається у волоссі.

Поїзд стоятиме ще півгодини, але вони не стали розтягувати прощання: махати один одному руками, вигадувати фальшиві фрази й ловити в поглядах тінь продовження. Як два заблукалих мандрівника: зустрілися, доторкнулися один до одного, придивилися і зрозуміли, що підуть далі у різних напрямках.

Дива не сталося. Те, що багато місяців зростало всередині, виявилося звичайною втомою від самотності.

«Як добре, що він пішов, – думає Ліза, крізь мутне скло чіпляє поглядом сірі ліхтарі. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на пероні, посилаючи есемески і намагаючись постукати у віконце, було б здорово. Так всі закохані роблять, коли прощаються. Всі… Закохані… Добре, що він пішов».

Щоб відволіктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман і довго дивилася на цифру -115- внизу сторінки. Літери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кілька разів, шукаючи у ній сенс.

Як безглуздо все вийшло. «Приїжджай, я більше без тебе не можу!» – написав він в останньому листі. І вона помчала, як божевільна. «Ніч туди, ніч назад, не так вже і далеко, тільки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв він її. На один день. Точніше, на кілька годин, які повинні були вирішити всі питання їх піврічного віртуального спілкування.

Художник, від якого втекло натхнення, і колишня вчителька, яка вміє розмовляти віршами. І що з цього могло вийти?

Лізі, мов цуценяті, раптом захотілося сховатися у темному куточку вагона і тихенько поскиглити від образи. Як боляче розбиваються мрії.

С этой книгой читают